«Машиніст електропоїзда» – на робочій формі Катерини Єсипчук вишита назва її нової професії, яка ще не так давно була однією із заборонених для жінок в Україні через «небезпечні та шкідливі умови праці». Від скасування заборони до першої самостійної зміни Катерини – першої жінки-машиністки в 65-річній історії київського метро – минуло 7,5 років.

Катерина Єсипчук, спілкуючись з українськими журналістами, показує, як машиністи відчиняють двері вагонів потяга метро. Цей алгоритм дій віднедавна їй доводиться повторювати щодня десятки разів на «Сніжинці», «Акваріумі», «Джойстику» чи «Кракені» – в розмові про залаштунки своєї роботи Катерина розсекретила прізвиська, які машиністи дали поїздам столичної підземки. Система керування різних зчепів відрізняється, і кожен має бути готовий вирушити на будь-якому з них.

За словами Катерини, їй вивчити «пульт» було не складно, оскільки дівчина вміє водити автомобіль. Однак спершу досвід водіння машини вилізав машиністці боком: у потязі метро гальмувати потрібно руками, а вона, звикла до педалей легкового авто, інстинктивно впиралася ногами у підлогу. «Коли я виходила з поїзда, у мене боліли ноги і нили коліна», – пригадує дівчина.

Із 28 людей у групі на курсах машиністів, які закінчила Катерина, до кінця навчання дійшла третина студентів, з жінок – лише вона одна. Єдиною дівчиною вона була і на весь курс в коледжі в Дніпрі, де до переїзду в Київ отримала освіту інженера-механіка. Каже, що деякі викладачі сумнівалися, що вона довчиться до випуску: «А ні, не вийшло. Всі дотягнули до кінця».

Найстрашнішим у своїй новій роботі дівчина називає пасажирів, які не дотримуються правил поведінки у метро – наприклад, блокують зачинення дверей чи намагаються відчинити їх самостійно.

Такі дії значно додають клопоту машиністам: якщо пощастить і такий пасажир не виведе з ладу механізм дверей, то щонайменше може порушити графік руху метро. «Всі стараються бігти у той поїзд, всі спішать і не замислюються, що у кожної машини є свої комп'ютери, воно все «думає» і забирає певний час, – каже Катерина. – Також ніхто не зважає, що це реальний стрес для машиніста, це його увага і концентрація. Якщо оголошено, що двері зачиняються, то не треба бігти вже в ці двері».

Однак найбільше дівчину обурюють хулігани: «Для деяких людей весело залізти між вагонами. Але насправді це не весело. У таких випадках машиністи розуміють: що би там не сталося, вони несуть відповідальність за життя таких пасажирів. Тобто якщо він там між вагонами не втримається, то це і твої проблеми так само». Злагоджені процеси в метро може порушити навіть чийсь малюнок на вагоні, каже машиністка: «Це несе за собою відміну поїзда. Його знімають з маршруту для того, аби відмити. Це все людський ресурс, а вони (хулігани – ред.) просто зробили і пішли».

Якщо ПНРМ (порушення нормальної роботи метрополітену – ред.), як це офіційно називають у підземці, стається з вини машиніста, то йому можуть дати догану, забрати премію або відправити на перескладання іспитів.

Одного разу і в Катерини виник інцидент із пасажирами метро: «У нас були відчинені двері в кабіну, бо міняли розклад. І в цей момент пасажири підійшли привітатися, ми привіталися у відповідь, а вони зняли це на відео. А розмовляти з пасажирами через відчинені двері не можна. Тільки через зачинені».

Це відео побачили в метрополітені, і до машиністки були запитання.

Сама Катерина Єсипчук намагається не бувати в метро в якості пасажирки: «Коли треба кудись поїхати, я шукаю альтернативні шляхи – краще поїду машиною, маршруткою або автобусом. Метро – це постійний шум. За цілу зміну він набридає, та і загалом дає про себе знати. Через нього в метро треба говорити голосно, щоб тебе почув чи то диспетчер, чи інструктор. І я до цього звикла. А потім розмовляю із кимось, а мені кажуть: «Ну чого ти кричиш?».

Каже, що її улюблена станція – це та, з якої вона виходить додому.

Катерина родом з Мирнограда, що біля Покровська на Донеччині. За її рідне місто зараз тривають бої. Сім'я машиністки виїхала звідти, але Мирноград постійно постає у спогадах: «Як би воно не було, це дім. Всі мають надію, що рано чи пізно повернуться».

Завдяки сусідам та волонтерам Катерина знає, що її родинний будинок не зруйнований, але пошкоджений обстрілами: «Хочеться, щоб усе було добре й можна було би сказати: «нарешті я їду додому».

До того, як стати машиністкою у червні цього року, Катерина встигла попрацювати на різних посадах в структурах Київського метрополітену. Спробувати цю професію їй запропонував знайомий зі словами: «А чому ні?». Ті самі слова дівчина почула і від свого чоловіка, який тоді підтримав її у новому починанні.

Чи стане це справою її життя, Катерина поки не знає: «Чи бачу я себе далі в цій професії? Я думаю, що будемо пробувати. Я хочу подивитись, як воно буде. Якщо зрозумію, що мені важко чи це не моє, то, звичайно, знайду іншу спеціалізацію. Але зараз буду пробувати, буду їздити».